Велич степових пірамід

З історії рідного краю

1. Родичі межиричан – хто вони?

Влітку 2004 року жителі села Межиріч на Дніпропетровщині ще раз впевнились, що їхньому поселенню не менше 5 тисяч років.

Межиріцький майдан. Археологічні розкопки 2004 року.

За західною околицею села археологи здійснили розкопки чотирьох древніх могил-курга­нів – поховання п'яти археологічних культур (кінець четвертого, початок третього тисячоліття – друге тисячоліття до нашої ери). Якими були древні поселенці, що жили протягом двох тисячо­літь поблизу річки Вовча?

Окремі археологічні факти:

• тонкі скелети, європеоїдний череп;
• войовничі: в останньому пристанищі поряд з ними – кам'яні сокири, кам'яна булава;
• майстровиті: дивовижно точна симетрія і шліфування булави, кістяної прорізі, гостродонні, пізніше плоскодонні ліпні горщики;
• з магічними віруваннями: поруч з головою – незмінні горщики з орнаментами, червона вохра, камінчики – гра­нітні, з піщанику, шматочки слюди, камінчик з вмістом заліза (чи не шматочок метеориту – запитують архео­логи), переважна більшість поховань головою на схід...

Досліджені могили-кургани розташовані поруч з майданом, вірніше: фактично зруйнованою десь 50 років тому археологічною спорудою, яку межирічани всіх поколінь продовжують нази­вати майданом.

З висоти третього тисячоліття, досягнень сьогоднішньої цивілізації, з допомогою історичних досліджень, легенд і фактів поспілкуємось з праукраїнцями – земляками, які жили в той древ­ній час, і пізніше – до початку другого ти­сячоліття християнської ери, дізнаємось, яким був цей край, якою була їх духовна культура...

2. Кургани – могили-могутники.

Територія півдня України, Подніпров'я, Причорномор'я надзвичайно багата на кургани. На Україні їх завжди на­зивали «могилами».

В тлумачному словнику В.Даля читаємо:

• «мога», «могута» (слово східного походження) – міцність, сила, влада;
• «могутній» – знатний, владний;
• «могила» – великий древній насип, курган, де, за переказами, поховані могутники, знатні люди, богатирі.

Є кургани зовсім древні, яким багато тисяч років, є кургани скіфів, сарматів, ранніх слов'ян. Насипали кургани і ко­чівники десятого-тринадцятого століть (печеніги, турки, половці). В різні віки окремі поховання велись вже на ста­родавніх курганах-могилах. Курганне поховання було не для всіх, для обраних.

Древніх проводжали в інший світ переважно через вогонь.

Сьогоднішні населенні пункти Павлоградського району практично роз­ташовані на місцях древніх поселень. На відстані 10-20 км від с. Межиріч, на булахівських землях, 80 років тому, в 1924 році академік Д.І. Яворницький до­сліджував кургани катакомбної культури бронзової доби.

Досліджені багатовікові поселення і кургани в селі Богуслав, поселення ранньослов'янської культури в селі Троїцьке. Цікаві археологічні споруди в селах Кочережки, В'язівок, Вербки, Нова Дача і інших.

Дніпропетровщина має могутні древні корені. Знайдені неолітичні поселення, поселення брон­зової доби, посе­лення слов'ян черняхівської культури, скіфосарматські кургани. Товста Мо­гила царських скіфів на Нікопольщині від­крила всьому світу золоту пектораль, яка є сьо­годні одним із історичних символів України.

3. Сліди різноплеменних поселенців.

Як свідчать історичні пам'ятки «Книга Велеса» і «Веди слов'ян», десь 20 тисяч років тому в легендарній Північній Прабатьківщині (Гіпербореї) жили арії – прародичі українців, росіян, за­галом слов'ян, індоарійців...

Праотець Яре (Оре, в індійській культурі Рама) вивів аріїв від Край-землі і першим заселив нові землі. Такі ле­генди і дотепер існують на Волзьких і Дунайських землях. Вчені говорять, що Прабатьківщина всіх індоєвропейців – північний басейн Чорного моря.

Арії заселяли Нижній Урал, Поволжя, здійснили походи до Кавказу, поклали початок ірансь­кому народу, посели­лись в Індії, мандрували на Захід – на Балкани і Дунай.

Арата – загадкова високорозвинена цивілізація української землі, яку назвали при дослід­женні трипільською. Існу­вала за шість тисячоліть до нашої ери і аж до одинадцятого століття нашої ери входила до складу Київської Русі як Арта-Арсанія.

Трипільці, говорять вчені, і є аріями, етнічними предками українського народу – праукраїн­цями, праслов'янами.

Поселення трипільців мали концентричне планування.

В басейні Південного Бугу досліджено Майданецьке поселення-гігант, в якому було до пів­тори тисячі жител, де могло жити до 10 тисяч чоловік. Жили кланами по батьківській лінії в довгих одно- і двоповерхових хатинах, в яких кожна сім'я мала свій відокремлений куток з глинобитною піччю. Мали підсобні приміщення і високорозвинене гон­чарне ремесло. Глиняний посуд прикрашали жовто-чорним орнаментом, в який вкладали свою віру в надприродні сили. Були винахідливо майстровиті: мали механічне свердло для отворів в камені і дереві, дерев'я­ний плуг, піз­ніше з'явились вироби з міді. Мали високорозвинене на той час землеробство, для обробітку землі використовува­ли волів, як тяглову силу, і дерев'яні рала.

Молилися своїм богам: поклонялись Сонцю, Місяцю, вогню, шанували предків.

Мабуть, такими були і межирічани 5 тисяч років тому. Були не завжди войовничими: земле­робство, скотарство, мисливство, рибальство їх цілком задовольняло. На цьому великому роз­доріжжі в різні часові етапи ріднились з прийшлими кочовими племенами кіммерійців, скіфів, сарматів, готів, гунів, печенігів, половців...

Десь за 1500 років до нашої ери прийшли на цю територію вершники на конях – кіммерійці. Одні вчені вважають, що це були корінні степовики півдня України, інші – нижньої Волги. В «Одіссеї» Гомера розповідається про Північне Причорномор'я, про «землі кіммерійців». Вони захопили територію від Дону до Дніпра і мандрували на захід по Причорномор'ю. Греки нази­вали їх: «Ті, що п'ють молоко кобили». Кіммерійці навчили корінних жителів їздити і воювати на конях.

В середині першого тисячоліття до нашої ери (сьоме століття) прийшли на територію Украї­ни зі сходу, з євра­зійських степів іраномовні племена войовничих скіфів. Скіфи були непере­мож­ними воїнами, мали грізну на той час зброю: важкі списи, довгі мечі. Металевими луска­тими пристосуваннями захи­щали не лише вершників, а і коней. Коли перша зі стріл скіфсь­кого воїна досягала ворога, у польоті вже було 5-6 смертоносних стріл.

В 514 році до нашої ери цар Персії (Ірану) Дарій кинув на Скіфію стотисячне військо. Скіфи і перси – нащадки арійців, брати по крові і мові – зійшлись в степах Причорномор'я в кривавих битвах. Скіфи застосували тактику ви­паленої землі: уникали прямого зіткнення, гнали худобу, палили за собою пасовища. Дарій змушений був зали­шити Скіфію.

Влада в Скіфії належала кочівникам – «царським» скіфам. Вони говорили: «Нас більше всіх і ми кращі за всіх».

Корінні жителі орачі-землероби, яких почали називати так, як і їх завойовників, – скіфами, – платили данину царським скіфам.

Скіфія зміцнила торговельні стосунки з Грецією. В Причорномор'ї, в Криму з'явились грецькі колонії. Скіфи про­давали зерно, віск, мед, хутро, худобу і невільників з лісостепу.

Давньогрецький історик Геродот (490-424 р.р. до н. ери) здійснив мандрівку уверх по Дніпру до дніпровських порогів і залишив свої враження в праці «Історія».

"Бористенес (Дніпро) із скитських (скіфських) рік після Істру (Дунаю) най­більша ріка і, на нашу думку, найбагатша поживними продуктами не тільки між скитськими ріками, але й між усіма взагалі, крім Єгипетського Нілу; з цим останнім не може зрівнятись жодна інша ріка. А проте з інших рік Бористенес найкорисніший: він постачає пре­чудові і розкішні пасовиська для худоби, прехорошу й у великій кількості рибу; вода його на смак дуже гарна, чиста, тоді як річ­ки, які течуть... з поля, мають кала­мутну воду; уздовж нього тягнуться чудові хліборобські по­ля, або росте дуже висока трава в таких місцях, де не сіють хліб; коло гирла ріки збирається сама собою і в дуже великій кіль­кості сіль. В Бористенесі водяться величезні риби без хреб­тового стовпа, які звуться антакаями, та йдуть на солін­ня, і багато чого іншого, вартого уваги".

У Геродота є записи про пишний і жорстокий поховальний обряд царів Скіфії: "Труп вождя, який помер, пропиту­вали воском і возили від племені до племені. Потім транспортували на колісниці до заздалегідь підготовленої могили... В могильні покої ховали одну з попередньо удавлених наложниць, а також виночерпія, кухаря, конюха, слугу, по парі різної худоби та золоті речі. Після цього всього нагортали якомога вищий курган".

Страждало корінне населення не лише від завойовників. Були і інші лихі часи. Десь 2300 років тому, в III столітті до нашої ери спекотний клімат раптово змінився на люто морозний. І навіть Чорне море в тому столітті три рази замерзало цілком.

Чисельність населення різко скоротилось.

Чи багатьом древнім межирічанам вдалось вижити?

Тоді і збільшилась кількість штучних підземних печер, тунелів, підземних поселень.

Цей період вчені називають малим льодовиковим періодом.

По його закінченні прийшли на ці землі з Прикубання сармати та роксолани.

Сармати, які об'єднували племена аорсів, язигів, аланів, роксолан, взяли під контроль територію від Дону до Дунаю і хазяйнували тут майже 400 років з II століття до нашої ери і по ІІ століття нашої ери.

Один з сучасників залишив записи, що вони були високі, красиві, переважно білокурі, «и ярость в их глазах вселяет ужас».

Сарматська кіннота успішно воювала проти римських легіонів на боці даків (на території сьогоднішньої Румунії) і нерідко – в складі римських легіонів.

Історики припускають, що тризуб, як символ потрапив до київських князів від якогось сарматського царя, який породичався з представницею одного із слов'янських племен.

Геродот вірив легендам, що сармати походили від спорідненості скіфів з амазонками. Сарматські жінки, говорив він, повністю перейняли спосіб життя древніх амазонок: «Полюють верхи на коні, супроводжують чоловіків на війні».

Археологи свідчать, що войовничих сарматських жінок після смерті ховали зі зброєю. А ще: вони були жри­цями...

В середині третього століття нашої ери в долину Дніпра прийшли німецькі племена готів, які панували тут майже століття. В четвертому столітті готів потіснили гуни – турецька орда з Азії, через сто років нова східна орда – авари (обри), потім – хазари.

Десь тисяча з лишком років тому прибули з території Північно-Східного Казахстану нові завойовники, які зали­шили після себе від Волги до Дунаю кургани і величезну кількість кам'яних статуй. Цих кочівників руські літописці називали половцями (половий – блідо-жовтий), перси і араби – кипчаками, а візантійці – команами. Головним ворогом для половців були печеніги, воювали вони з хазарами і татаро-монголами. Були військові сутички із руси­нами, та для них вони були скоріше союзниками, ніж ворогами.

Лев Гумільов у своїх дослідженнях писав: «Кипчаки (половці) – типові європеоїди, які відрізняються від своїх південних сусідів-туркменів лише ко­льором волосся і очей, що і було помічено росіянами, коли вони... в 1055 році уклали мир».

Половці ріднились з русинами (українцями) і нерідко приймали християнську віру. Один із половецьких ханів Тугорхан, тесть князя Святополка Ізяславича, з почестями був похований у Києві.

У цих кочівників були постійні пристанища – «зимники». Один з них – Харукань (Шарукань) – сьогоднішній Харків.

Всі прийшлі племена в якійсь мірі асимілювались в корінних жителях-слов'янах – русинах, і котились далі на захід...

Візантійські джерела шостого століття називають слов'ян словінами і антами. Анти – південно-східні слов'яни. В низинах Дніпра жили племена антів: угличі, тиверці, поляни...

Араби називали жителів на північній території від Понту (Чорного моря) русами, а Чорне море – руським морем. Слов'янами назвали русинів чужоземні літописці тому, що Греція і Рим одержували з Руси сильних, високих, красивих рабів і рабинь (латинське слово «слав», «саклао» – раб).

Праслов'яни, праукраїнці не знали рабовласницького ладу (крім «царських скіфів»). На Русі до монгольського нашестя князів обирали.

Прокопій Кесарійський (в четвертому столітті служив у візантійського полководця Велізарія) залишив спогади: «Ці народи, слов'яни і анти, не підкорюються одній людині, а здавна живуть в демократії; тому все, що для них корисно чи небезпечно, вони обговорюють спільно.» «...живуть розсіяно і займають велику територію, мають одну мову і мало чим відрізняються зовнішньо. Високі на зріст і надзвичайно сильні. Колір обличчя у них не зовсім білий, волосся не русе і не переходить в чорне, а рудувате, і до того ж – у всіх. На війну більшість із них іде пішки, тримаючи в руках невеликий щит і дротики; панцирі вони не носять; деякі з них ви­хо­дять на бій без верхнього і нижнього одягу, і б'ються в шароварах, які закривають лише час­ти­ну тіла... Підступності і лукавства у них зовсім мало. Дуже люблять свободу і нікому не хочуть служити, чи бути під чиєюсь владою. Люблять веселитись, потішитись, співати, танцю­вати. Більша частина земель за Істром (Дунаєм) належить їм».

Слов'яни-русини були носіями сонячної (дажбогової) віри, а потім – християнської віри.

4. «Сходка» кам'яних магів.

На Курганах – могилах, на святилищах древні племена і народи мали своїх сторожів – кам'яні зображення богів, вождів, жреців...

На майданчику біля будинку Дніпропетровського історико-краєзнавчого музею імені Д.І. Явор­ницького – «сход­ка» – пристанище древніх кам'яних статуй, вимушене сусідство різ­них за віком, за статтю, за красою і за своєю магічною суттю уособлень древніх вірувань. Ко­лись, на ще не зниклих курганах і святилищах, вони велично несли свою сторожу, дивились завжди на схід Сонця і владно зупиняли всіх, хто траплявся на ввіреному їм шляху.

Не при своєму ділі вони сьогодні... Ніби в тісній клітці, чекають: хто до них зглянеться. Не всі дивляться на схід Сонця. Гранітні могутники і кам'яні «баби» – жінки і чоловіки з довгими кісками на спині і дивними головними уборами. Кам'яні руки – на кам'яних животах, у більшості з них у руках дивні предмети, на плоску баклажку схожі...

В кожному із них – багатовікова таємниця древніх знань і вірувань. І своя магічна сила.

У відповідь на моє доскіпливе споглядання і намагання зазирнути в глибоко посаджені очі двох кам'яних облич – несподівано проникливий, неприємний енергетичний поштовх...

Неприємним для них є вимушене сусідство чужої віри, «праздное любопытство» непро­ханих гостей? Чи час невблаганний сміється над колись гордовитими і владними богами-ідолами?..

5. Керносівське дохристиянське божество.

150 років тому в Катеринославській губернії нараховувалось 428 кам'яних курганних статуй. В дев'ятнадцятому столітті при освоєнні, розбудові південних степів кам'яні «баби» почали швидко зникати. Зусиллями краєзнавців, істориків певна частина цих дивних пам'яток зберіга­ється в музеях.

Ймовірно, на святилищах несли свою варту кам'яні стели-ідоли, древні божества. В Дніпро­петровському істо­ричному музеї є чотири найстарші по віку кам'яні маги, древні дохристи­янські боги, їм десь 5 тисяч, а, можливо, і більше років.

Особлива увага вчених до так звано­го Керносівського ідола, дивом знайденого в 1973 році в силосній траншеї в селі Керносівка Новомосковського району, поблизу селища Перещепине.

Звідкілясь перекочовував не по своїй волі, чи перебував зовсім поряд? Від угадуваного села Межиріч до Кер­носівки десь на північ, північний захід близько 80-100 кілометрів.

Чи не про подібне древнє божество згадується в історичній пам'ятці «Книги большому чертежу»: «...от гнилой Орели до верх реки Терновки верст с 20..., а Терновка пала в Самару... от Муравского шляху. А на реке Терновке стоит человек-камень (каменный), а у него кладут из Беля-города станичники, осматривавшие вверенное охра­нению их пространство и о состо­янии онаго подававшие донесения, так называемые доездные памяти, а другие памяти кладут на Самаре у двух девок каменных. А от каменного человека до Самары верст с 30...».

«Большому чертежу книга» – містить текстові пояснення до старовинних карт Ро­сійсь­кої держави кінця XVI століття і «Большого чертежа поля» – карти південної частини Росії 1627 р., Лівобережної, Слобідської, Правобе­режної України, Кримського ханства. Карти не збереглись.

Сьогоднішній орієнтир, якщо вираховувати, де стояв "человек-камень" – села Варварівка і Вербуватівка Юр'ївсь­кого району, кілометрів 30-40 на північ від села Межиріч. Сучасники краєзнавці говорять, що шукати його варто на річковому дні.

Керносівський людиноподібний чотирьохгранний камінь має вгорі виступ – голову. Всі грані зашліфовані, покриті поглибленим рисунком, зображеннями людей, тварин, любові, полю­ван­ня, знарядь (кирка, сокира, мотига?), біля лівого плеча щось схоже на лук зі стрілою. І не зовсім досяжні для нас геометричні рисунки-символи і орнаменти. Дослідники по-різному трактують зашифровані сторінки ду­ховного життя праукраїнців.

Як на мене, вуса майже козацькі мені подобаються, дивуюсь шліфовці величезної брили, дивовижній симетрії і намагаюсь знайти свої відповіді на запитання:

• як грані цього божества були зорієнтовані відносно сторін світу? Куди був спрямований його погляд?
• що значать глибокі отвори в сегментоподібних вухах, два симетричні поглиблення на голові і два – на спині? Як тут не згадати супернову теорію торсійного поля?
• чому на руках по шість пальців?
• маю глибокі сумніви відносно окремих досліджень, що нижче спини – великі ступні;
• геометричний рисунок на спині – чи несхематичне зображення нічного або потойбічного божества з його моторошною незрозумілістю?
• найцікавіше – на лопатках: зліва подвійний круг, справа – подвійний квадрат з якимись символами посере­дині, квадрат – в оточені дивних три­кутників;
• на бокових гранях – поєднані трикутники, гострокутні зигзаги – що вони значать?

До речі: культові символи – зображення трикутників, зигзагів, спіралей – знаходять в залиш­ках древніх культур майже на всіх земних континентах.

Трикутник (вершиною вгору) на Сході вважається символом вогню.

Керносівське божество, кажуть вчені, – найбільш повний образ бога Вишну, Всевишнього...

6. Ранньослов'янські боги.

Древні праукраїнці мали багато богів.

Мабуть, найдавнішим у праслов'ян, праукраїнців, русичів-русинів був бог Род.

Бог Род – це поклоніння Сонцю, всьому живому, людській громаді, предкам. Звідси – ша­ноб­ливе, генетично про­несене ставлення до понять: родина, рідня, народ, природа, врожай.

У різних слов'янських племен богів було багато, та переважно говорять про двох: Перуна і Велеса (Волоса).

Перун – головний бог, бог дощу, грому, блискавки.

Велес – земний, бог лісу, достатку, в літописах називався «скотієм богом». Ще років 1000-500 тому слово «скот» говорило не лише про домашніх тварин, але і про все майно. "Скотником" називали тодішніх казначеїв, а "скот­ницею" казну.

Як свідчать літописи, в 907 році руські посли в Візантії «кляшаси (клялись) оружием своим и Перуном – богом своим и Волосом скотием богом».

Прокопій Кесарійський в четвертому столітті писав про слов'ян і антів: «Єдиного бога Громовержця вважають вони владикою всього світу і в жертву йому приносять биків і різних священних тварин. Коли їм загрожує смерть підчас хвороби чи на війні, вони дають обіцянку, що, якщо врятуються від смерті, то негайно принесуть за вряту­вання жертву богу, – і коли небезпека минула, приносять жертву і вважають, що цим врятували собі життя. Покло­няються також рікам, і німфам, і іншим божествам, і всім їм приносять жертви, під час цих жертво­при­ношень воро­жать».

Із "Повести временных лет": «И начал княжить Владимир в Києве один, и поставил кумиры на холме вне двора теремного: Перуна деревянного, а голову его серебряную, а ус золотой, й Хорса Дажьбога, и Стрибога, и Симар­гла, и Мокош, и приносил им жертвы, называя их богами...» (980 рік).

Бог Велес більше шанувався простим людом і зображення його стояло в Києві далеко за межами княжого «терема».

Дажбог ("Дай Бог") – древній слов'янський бог і, як говорить "Велесова книга" – уособлював Сонце і Всесвіт, син Перуна і русалки Роси, праотець русів.

Стрибог керував вітрами, Симагрл охороняв посіви і тварин. Макош (Мокош) – древній слов'янський бог-жінка.

Були боги темних сил – Чур (Щур), Ярило. І менші боги: домові жили в хатах, лісовики – в лісах, водяні і русал­ки – в озерах і річках. Для давніх предків вони не були злими.

На високих горбах або під старими деревами ставили зображення богів з дерева або каміння і молилися до них, прино­сили своїм богам жертви з овочів.

В 988 році князь Володимир Святославович вирішив ввести Християнство на Русі і велів скинути зображення старих богів, рубати і кидати їх у вогонь. Головного бога Перуна наказав прив'язати коневі до хвос­та і волочити по місту; за ним ішли дванадцять мужів і били його залізом, а потім кинули у Дніпро.

На місці, де стояли давні боги, Володимир ставив церкви.

В часи, коли викорінювалась язичницька віра, було знищено немало цінних, переважно де­рев'яних документів – древніх сказань.

В народі ще довго зберігалось поклоніння богу Перуну. Риси Перуна християнсь­кою релі­гією були перенесені на Іллю-пророка І Георгія Побідоносця, а Велес став святим Власієм. Якусь частину древніх богів християнство оголо­сило бісовськими.

Останнє пристанище Перун-Громовержець, як говорять легенди, знайшов на Дніпровському острові, зовсім не­далеко, десь за сотню кілометрів від згадуваного села Межиріч.

7. Легенда про останнє пристанище Громовержця.

Бувколись на Дніпрі острів Перун – навпроти села Петро-Свистунове, Вільнянського району Запорізької області. Зник під водою після будівництва Запорізької ГЕС. Залишились легенди, записані в 1890 і 1905 роках в селах Ав­густинівці-Смолиці, Язиково-Федорівка:

«До прийняття нашими предками християнської віри, кажуть, серед Києва стояв кам'яний (?) ідольський Бог Пе­рун, з золотою головою. А тоді, як київський князь Святославський привіз до Києва од греків християнську віру, того Бога скинуто було в Дніпро. І поплив той Перун униз за водою, і спинився аж між порогами, коло високого скеляс­того острова супроти Тівільжана (Тівільжан – один із порогів). В тому острові є велика печера, і в тій печері й осе­лився той Бог-Перун. Там він перекинувсь у семиголового змія. Від того Перуна-змія й острів прозвали Перуном. а печеру – Змієвою. В тій печері, казали старі діди, були двері. Люди боялись ходити в ту Змієву печеру. Тільки один дід Винниченко ходив туди, бо він був великий чарівник. Він брав з собою свічку і з нею влазив у печеру, а що він там робив, то невідомо. А як коли було влізе, то там підніметься такий страшенний гул, що аж усе каміння того острова тріщить... На самій голові того Перуна лежав великий плоский камінь, а на камені був якийсь напис – не по нашому було написано... Тепер у ту Змієву печеру, як коли дощ, ховаються пастухи. Вони кажуть, що всередині там так: куренем діло, а вгорі є невелика щілина, крізь яку в ясний день пробивається сонячний промінь.»

Д.І. Яворницький в своїй праці "Дніпровські пороги" писав: «Супроти середини Перуна... лежить у воді камінь Ревун... В тиху літню ніч перед зміною години, кажуть, шум Ревуна переходить в глухий стогін, іноді в оглушливий рев, у шум з дзвоном і тоді його чути далеко-далеко...»

Мої міркування: чи дійсно дерев'яний Перун з Києва знайшов на цьому острові своє останнє пристанище, чи людська пам'ять захотіла тут його поселити зважаючи на особливе енерге­тичне поле острова з його таємничою печерою і ревищем Дніпровських глибин в особливі, керовані Місяцем ночі...

8. Кам'яні вартові степових пірамід.

Ще 17 років тому в Павлоградському краї налічувалось 445 курганів і 236 курганних груп, на території Межиріць­кої сільради – 7 курганів і 6 курганних груп.

В далекому дитинстві, за кілька кілометрів від села Межиріч, серед пшеничного поля мені зустрілась, як тоді здалося, вели­ка, чорна, згорблена і грізна кам'яна "баба", на напівстертому оранкою кургані. Довго її погляд був за моєю спиною...

В цьому краї були половецькі ідоли, про яких вчені говорять, що вони не є надмогильними пам'ятниками.

Кам'яні статуї – чоловіки зі зброєю і жінки з прикрасами – були уособленням жертво­при­ношень.

В дванадцятому столітті азербайджанський поет Нізамі засвідчив:

И приходят кипчаков сюда племена,
И пред идолом гнется кипчаков спина...
Всадник медлит пред ним, и коня придержав,
Он стрелу, наклоняясь, вонзает меж трав.
Знает каждый пастух, прогоняющий стадо,
Что оставить овцу перед идолом надо.

Половці називали їх: «балбал» (тюркською – ідол). Руські літописці писали: «болван». В «Слове о полку Игоре­вом» згадується про "Тмутараканский болван". В народі ці кам'яні статуї називають «баба».

Кам'яні чоловіки в конічних або напівкруглих шоломах. На грудях кругла «бляха» – диск, від якої на спину ідуть ремені. На поясі – ніж, нагайка, торбинка.

У жінок – цікаві головні убори, валики-підвіски на щоках. Багато прикрас: кільцеподібні сережки, браслети, на шиї – широка гривна і підвіски у вигляді ромбів, трикутників. На поясі: гребінь, кресало, ніж, кругле дзеркальце з хрестом посередині...

І чоловіки, і жінки – з довгими кісками на спині, в гостроносих чобітках і кафтанах з орна­ментом. На потилицях – якісь ромби і трикутники. В руках чоловіків і жінок – посудина, на плоску баклажку схожа. Такими були, мабуть, половецькі жреці і жриці. І всі багаточисельні прикраси і деталі одягу, про які засвідчують кам'яні «баби», мали певне призначення для магічної роботи. Жреці – маги вміли те, що не вміли інші, мали доступ до того, що було недосяжним іншим...

9. Чудеса древніх.

Хто сказав, що сучасне людство на вершині інтелектуального розвитку і може зверхньо споглядати на своїх далеких предків?

Древні були дітьми природи і на інтуїтивному рівні знали те, що ми намагаємось осягнути через набуті знання і логічне міркування.

Фантазувати не будемо. Не будемо зверхньо споглядати.

Щоб вникнути в суть древніх чудес, будемо: міркувати, аналізувати, співставляти, систе­мати­зувати. Наш погляд у минуле – з новими знаннями.

Диво перше. Цей край багатий не лише на кургани – древні могили, а і на майдани. Мої спостереження: де майдан – шукай поруч кургани.

Археологічне визначення: «Майдани в найпростішій класичній формі – це земляні споруди, які складаються з кільцевого валу, входу, що веде до кільцевої заглибини, і бокових насипів – крил. Часто зустрічаються значно складніші споруди цього типу, як правило, з кількома вхо­да­ми і відповідним числом подвійних чи потрійних крил. Деякі майдани мають посередині кіль­це­вої загли­бини різноманітні виступи. Подекуди перед входом збереглися сліди напівза­сипа­них ям».

Майдани вивчались археологами в дев'ятнадцятому і на початку двадцятого століть. Потім наука чомусь вирішила, що майдани – це зруйновані кургани, і цікавість вчених зникла.

Доктор історичних наук Д.Я. Телєгін досліджував один із майданів під час будівництва ка­налу Дніпро-Донбас поблизу селища Перещепине, десь на відстані 100 кілометрів на пів­ніч, пів­нічний захід від села Межиріч. Село Керносівка, звідки керносівське божество, там непо­далік.

Висновок вченого: споруда III-II тисячоліть до нашої ери.

Межиріцькі кургани, про які йде мова, знаходяться неподалік від зруйнованого майдану. На відстані десь семи кілометрів, за східною околицею села Межиріч, знаходиться ще один – Мавринський майдан. Дивом в плині часу збережена унікальна споруда, яка з висоти дельта­плану має форму величезного краба, або павука. Величезний зрізаний конус з чітким кіль­цем по верхівці. По верхівці три отвори-підкови на північний схід, на південь і на захід. Біля от­во­рів – величезні «вуса», по чотири симетрично з кожного боку намагаються на-півкільцем обхо­пи­ти таку ж площу круга, як і котловина. Котловина вражає розмірами і дивними пагор­бами – курганчиками в глибині.

Орієнтовні розміри: довжина кола основи зрізаного конуса біля 250 метрів, по верхівці – 120 мет­рів, діаметр котловини вгорі – десь 40 метрів, найбільший вус – 65 метрів.

Сонце вранці на сході заглядає в східний отвір – підкову, при заході – в західну «підкову». А південне вікно, мабуть, служило для спостереження за заходом Сонця в дні зимового сонце­стояння.

Наші версії:

• Майдан – небесний календар, астрономічна обсерваторія. Грандіозний календарно-обсерваторний комплекс для спостереження за рухом Сонця, Місяця, зоряного неба і ймовірно, не лише в річному циклі. Це місце для зв'язку небесних і земних явищ, для обліку часу, для спілкування з Небом і вічністю...
• Майдан – культова споруда, комплекс для релігійних обрядів, моління, жертвоприношення, для здійснення ритуалу проводів у Вічність через вогнище. На цьому місці просили у Сонця, Місяця, зірок своєчасних дощів, тепла, врожаю, здоров'я, достатку, мислили про безсмертя душі.
• Майдан має дивне енергетичне поле. Влітку минулого року павлоградські краєзнавці-езотерики за допомогою біолокаційної рамки прийшли до висновку: в середині котловини, на пагорбі біля східного отвору – енергія благотворно-позитивна, біля західного отвору – негативна, на маленькому курганчику в центрі котловини – різко негативна. Ймовірно, в котловині час і простір змінюють свої характеристики. Енергетика непроста, хворим людям небажана.

Все-таки сподіваюсь, що служив Мавринський майдан в певні дні і години, в залежності від пори року, руху Сон­ця, Землі, Місяця:

• для корекції біополя, благодатного підживлення від Землі і Космосу, для об'єднання людей, підтримки в них здоро­в'я, впевненості в собі;
• для спілкування з Небом і Вічністю, уявлення про вознесіння на небеса.

Поміркувати треба: чому майдан по формі нагадує параболічну антену космічного зв'язку?

Нам ще треба зрозуміти велич древніх поселенців, всю особливість і цінність їх світосприй­няття.

Мої міркування: тонкощі Фен-Шуй і теорія торсійного поля мають допомогти...

Друге диво. Древні мали інтуїтивні знання про природні джерела енергії, тонко реагували на прояви природної енергії, знали ефект взаємодії людської енергетики з енергетикою Сонця, Землі, Місяця, зоряного неба. Для уособ­лення своїх богів намагались використовувати камінь.

В особливому камені – велика таємниця. Кам'яні божества, зібрані на курганах Дніпро­пет­ровсь­кої області, – з піщанику, окремі – з граніту. І звідки кочівники доставляли в широкий без­крайній степ своїх кам'яних ідолів?..

Піщаник – затверділий кремнієвий пісок.

Кварцит – кремнистий камінь, камінь, який містить кремній.

Граніт – суміш кварцу, польового шпату і слюди.

Склад кремнію, як хімічного елементу, в земній корі досягає 25%.

В древніх трактатах і манускриптах збереглись записи про дослідження магічної суті і сили мінералів. В ритуаль­них обрядах вони мали сприяти очищенню людини від всього негативного і брати із космосу, навколишнього сере­довища позитивну тонку енергію.

При народженні дитина отримувала тотемний камінчик – душу, який належало розбудити («моя душа»). Ні в якому разі не можна було такий камінчик передавати в інші руки. Його завжди носили при собі, довіряли таємниці, радощі, печалі, розмовляли з ним, вкладали свою душу. Древні вірили в чудодійну захисну силу своїх камінчиків-мінералів, талісманів-амулетів.

В Межиріцьких курганах – камінчики з піщанику, граніту, мабуть, магнітного залізняку, шма­точ­ки слюди... Всі вони мають кристалічну будову. А отже: мають велику «пам'ять», лікувальні властивості, магічну силу, владу над людьми.

Кристали здатні підсилювати потоки енергії, які на нього падають. Ця властивість широко використовується в лазерах. Науковці працюють над створенням комп'ютерів на основі кристалів, їх пам'ять буде значно перевищу­вати пам'ять сьогоднішніх комп'ютерів.

Сьогодні вчені говорять про те, що кристали здатні сприймати і ретранслювати чужу ін­фор­мацію.

Особливо дивовижний мінерал – кварц. Вчені говорять: «Як вважали древні, кристали квар­цу випромінюють бо­же біле світло. Вони – ключ до входу в космічну гармонію, підключають людину до її вібрацій. Вони – провідники чистої енергії космосу, генератори високої частоти. Кристали схожі на піраміди, які підключають людей до косміч­ного Розуму. Кристал кварцу, як і будь-який інший кристал, має свій енергетичний центр (чакру). Але тому, що вісь симетрії кварцу утворює спіраль, в кристалі з'являється кілька проекцій основного енергетичного цент­ру (отримує енергію один центр, а віддає – кілька). В кристал входить один потік енергії, а виходить кілька потоків».

Кварцові камені – амулети загострювали інтуїцію, захищали в боротьбі з ворогом. Камін­чики – "Его" – "Я" пов'я­зували енергетично свідомість людей і їх духовну сутність, стан душі на більш тонкому, космічному рівні, особливо під час колективно-родових ритуалів. Духовне під­несення ритуалів мало особливо високу енергетику, підсилювало енергетику кожної людини.

Древні вожді, жреці вміли енергетично впливати на людей.

Культові кам'яні, зроблені з кристалічних мінералів, статуї-божества також мали своє енер­гетично-магічне поле. Вони були пов'язані з енергією підземною і Космосу. І тут важливим було місце, де вони несли сторожу. Вони нако­пичували і випромінювали цю енергію. Кожному, хто траплявся на ввіреному їм шляху, вони давали енергетичний посил. Протягом доби, ймовірно, потік енергії змінювався. Статуї реагували в залежності від руху Сонця, фаз Міся­ця, стану Землі. Вони були пов'язані з енергією підзем­ною і енергією Космосу.

Можливо, вранці це була позитивна енергія, а вночі – негативна?..

Диво третє. Пригадуєте: в кам'яних руках половецьких кам'яних ідолів дивні предмети – на плоску баклажку схожі? З невеликим отвором. Древні сказання повідомляють, що в жреців були особливі енергоінформаційні пристрої для отримання інформації із минулого, тепе­ріш­нього і майбутнього. Пристрої працювали від енергії рук. Всередині: особливі кристали, вмі­ще­ні в тверду смолу.

Ще були у жреців знання, які сьогодні втрачені: стержні-жезли для лівої і правої руки. На древніх рисунках єги­петські жреці тримають в руках жезли-кристали кварцу, інші мінерали в мідній і цинковій оболонці. Китайські імпе­ратори тримали в руках «прилад життя» – нефритові і вугільні палички. Висновок вчених: «Контактна різниця по­тенціалів між жезлами переносить організм в більш високий енергетичний стан, більш активно йдуть відновлю­вальні процеси, які сприяють гармонізації всього організму. Такий ефект досягається поєднанням гальванотерапії, металотерапії і наявністю слабих фізичних полів, які утворюються наповнювачами жезлів. Вони цілюще діють на організм через біоактивні точки долоней».

З жезлами треба було вміти працювати: правильно стояти по відношенню до енергопотоків Землі і Сонця. Обличчям – завжди до Сонця.

Жезли не лише лікували. Жезли мали високу функцію спілкування з богами. Єгипетський фараон входив в спіл­кування з Вищим розумом, коли тримав в руках жезли, а на голові мав спеціальну корону з лопастями до лопаток.

Все це підсилювало дію електромагнітного випромінювання високої активності, акти­візу­вало власну підсвідо­мість і з'єднувало з єдиним енергоінформаційним полем.

Здається, у половецьких «балбалів» були такі жезли, прикріплені до пояса. І головні убори, які спускались ло­пастями на спину. І дивні ромби на потилиці...

Ще одне диво. Наша увага до маленького дзеркальця з ручкою, яке було у мудрих жреців.

Дзеркальце чарівне. Древній маловідомий пристрій для самопоглиблення (двері, крізь які може пройти душа...).

Були колись в Китаї, Англії, у інших народів, і сьогодні є там в музеях. Колись виготовлялись в Китаї, а в два­дцятому столітті, за часів Мао Цзедуна, китайці знову зацікавились виго­тов­лен­ням таких пристроїв.

І сьогодні в окремих районах Сибіру, в Бурятії, на Алтаї збереглись чарівні дзеркала у формі ввігнутого дзер­кального ковшика діаметром близько 12 сантиметрів, з особливою багато­шаро­вою ручкою і дивним енергетичним пристроєм на зворотньому боці.

В восьмому столітті в Китаї була книга "Історія древніх дзеркал" з описом їх виготовлення. Дзеркальна сторона – із світлої бронзи, зворотня – з темної бронзи, з якимись зображеннями, знаками, символами, ієрогліфами. Ніби звичайне дзеркало, але при яскравому освітленні мож­на бачити на дзеркальному боці зображення, нанесені на зворотньому боці.

Залишається таємницею: чому через масивну бронзу проникає світло? Збереглись руко­пи­си китайського вче­ного, датовані 1086 роком, в яких повідомляється, що, якщо на таке дзер­кало з зворотнього боку падає яскраве світло, то зображення знаків, ієрогліфів через ос­новне дзер­кало проникає на певну відстань і може (ніби на екрані) з'явитись на якійсь протилежній стіні.

Особливу роль відігравала ручка дзеркала, яка біоенергію людини трансформувала в енер­гетичний потік і тоді дзеркало починало працювати. Ручка непроста: зі спіральною дро­тяною навивкою.

Коли таке дзеркало починає працювати, то перед ним виникає сферичне енергетичне поле.

Сьогодні вчені намагаються проникнути в загадкові технології виготовлення таких дзеркал. В бронзу були вміщені домішки фосфору, радіоактивних металів. Особливі домішки – в спі­раль­ній ручці.

Ефект дії дзеркала збільшується, якщо воно потрапляє в руки людей з сильною біо­енер­гети­кою... У половецьких кам'яних статуй на поясі є таке дзеркало («Восток – дело тонкое...»). А ще – щось схоже на компас з ручкою... і мав бути особливий пристрій з ручкою, яким колись в давнину користувались для вимірів на місцевості...

Науковцям, всім нам необхідно підтягнутись до космічного світосприйняття древніх і яко­мога дбайливіше, на більш цивілізованому, тонкому рівні, максимально оберігаючи від руйну­вання, вивчати минувшину.

Одна мудра людина висловила таку високу думку: "Мавринський майдан-дідуган пройшов довгий шлях у незво­ротньому часі. Його зберіг Всевишній і мудрі люди. Він має величезний енергопотенціал і своєю енергетикою врів­новажує оту недобру ближню силу (на іншому березі р.Вовчі Павлоградський хімзавод), яку створив людський ро­зум для руйнування всього жи­вого".

Він все чує. Він все бачить...

---

© Автор: Охотник Лариса Михайлівна, журнал «БОРИСТЄН».